Чому люди перебувають у стосунках, які не приносять щастя, в яких панує напруга та самотність, пригнічуючи одна одну своєю присутністю? Це триває роками, входить у звичку та сприймається як норма. Неповагу та знецінення виправдовуються та прощаються, бо піти немає жодних сил. Все це не має нічого спільного з любов’ю, це – співзалежність.

Кохання часто асоціюють з умінням віддавати та прийняттям партнера таким, як є. Тут дуже тонка грань! Кохання – це БАЖАННЯ; співзалежність – це ПОТРЕБА.

Будучи співзалежним, людина відчуває безпорадність, перебуваючи на самоті. Насправді він «використовує» інших людей, черпаючи в них джерело цілісності особистості. Весь час намагається отримати любов і турботу, недоотримані в дитинстві. Якщо стосунки з батьками були збудовані неправильно, неправильно пройдено сепарацію з батьком, то у дорослому віці роль батька та відповідальність за своє життя перекладається на партнера. За рахунок цього співзалежні люди отримують джерело харчування для того, щоб почуватися повноцінним (хтось поповнює свій енергетичний ресурс, хтось матеріальний, хтось елементарне почуття значущості та цінності тощо)

Вони емоційно поринають у життя іншої людини, намагаючись все контролювати. Співзалежна людина відчуває образу, якщо її партнер робить щось окремо, має свої друзі, інтереси. Адже це все може призвести до втрати контролю та втрати людини. Постійна тривога неминуче призводить до неврозу. Залежність від емоційних реакцій іншу людину викликає почуття незахищеності, оскільки контроль над партнером завжди ілюзорний. У цій ситуації обоє партнерів стають слабкими, жінка втрачає свій ресурсний стан, а чоловік – силу.

Спроба все контролювати це інструмент не нападу, а захисту співзалежних людей. При розлуці вони відчувають біль втрати такої сили, що здається, ніби життя скінчилося.
Чи може бути щаслива людина, перебуваючи у сильній емоційній залежності від іншої людини? Моя відповідь ні! Патологія завжди дає збій та вилазить назовні. Будь-яка співзалежність породжує маніпуляції.